Люди, які
Сергій Лисенко — кінорежисер, з березня 2022 року служить у ЗСУ військовим оператором. Учасник програми стипендій для кіношників від House of Europe та Netflix.
Наразі Сергій готує документальний фільм про двох військових. З ними він провів кілька днів під час зйомок для ЗСУ. Через декілька днів після того, як Сергій та команда поїхали з позицій, військові загинули.
Ми поговорили з Сергієм про шлях від режисера ігрового кіно до документаліста, зйомки на війні та особисті зміни внаслідок роботи з травматичними історіями.
Наразі Сергій готує документальний фільм про двох військових. З ними він провів кілька днів під час зйомок для ЗСУ. Через декілька днів після того, як Сергій та команда поїхали з позицій, військові загинули.
Ми поговорили з Сергієм про шлях від режисера ігрового кіно до документаліста, зйомки на війні та особисті зміни внаслідок роботи з травматичними історіями.
Сергій Лисенко родом із Дніпра, понад 20 років мешкає в Києві. Кіно захопився ще в рідному місті, врешті і сам вирішив присвятити життя кінематографу.
«В далекі 90-ті я жив у Дніпрі, навчався на юриста і займався спелеологією в туристично-спортивному клубі. А поруч із ним знаходився Будинок вчених, де був кіноклуб, — згадує Сергій.
Після тренувань на скелях і мотузках ми ходили туди дивитись цікаве та незвичне кіно. І там працювала жінка, яка привозила кінокопії неймовірно гарних фільмів, ми дивилися Фелліні, Клода Лелюша і Олексія Германа.
Якраз тоді я переосмислив свій життєвий вибір. Після закінчення юридичного вишу переїхав до Києва і вступив на кінофакультет до університету Карпенко-Карого».
До 2011 року Сергій працював як режисер з ігровими та документальними фільмами, знімав музичні кліпи.
«Я був людиною, яка, як сміються в знімальних групах, відкриває рота і все починає рухатися, — посміхається він. — Є ще такий жарт в кіногрупах, що режисеру добре, бо він рот закрив і робоче місце прибране. А освітлювачам треба змотувати дроти, операторам — збирати камери, у всіх є робота».
Через відсутність можливостей у сфері ігрового кіно, а також через залежність української кіноіндустрії від російського ринку Сергій остаточно переключився на документалістику.
«В далекі 90-ті я жив у Дніпрі, навчався на юриста і займався спелеологією в туристично-спортивному клубі. А поруч із ним знаходився Будинок вчених, де був кіноклуб, — згадує Сергій.
Після тренувань на скелях і мотузках ми ходили туди дивитись цікаве та незвичне кіно. І там працювала жінка, яка привозила кінокопії неймовірно гарних фільмів, ми дивилися Фелліні, Клода Лелюша і Олексія Германа.
Якраз тоді я переосмислив свій життєвий вибір. Після закінчення юридичного вишу переїхав до Києва і вступив на кінофакультет до університету Карпенко-Карого».
До 2011 року Сергій працював як режисер з ігровими та документальними фільмами, знімав музичні кліпи.
«Я був людиною, яка, як сміються в знімальних групах, відкриває рота і все починає рухатися, — посміхається він. — Є ще такий жарт в кіногрупах, що режисеру добре, бо він рот закрив і робоче місце прибране. А освітлювачам треба змотувати дроти, операторам — збирати камери, у всіх є робота».
Через відсутність можливостей у сфері ігрового кіно, а також через залежність української кіноіндустрії від російського ринку Сергій остаточно переключився на документалістику.
На той момент, коли я перейшов у документальне кіно, ігрове кіно не давало таких можливостей. Не було нормального Держкіно і фінансування фільмів українського виробництва, яке з‘явилося після 2014-го. Всі проєкти були зав’язані на Росію, російські гроші і телеканали.
«Я дуже швидко це переосмислив, зробив три фільми і сказав: “Все”.
В 2011-му я вже поставив хрест на цій діяльності, тому що вона, як на мене, не несла ніякої цінності. Знімати мелодрами або трилери просто, щоб розважати публіку, мені нецікаво».
З ігрового кіно — на війну
Під час розмови про перші військові зйомки Сергій згадує Майдан. Оператори, з якими він працював раніше, відмовлялися знімати події Революції гідності, тому йому довелось стати не тільки режисером, а ще й взяти до рук камеру.
Коли в 2014 році почалася війна, друзі забезпечили Сергія технікою, а завдяки досвіду Майдану він вже мав навички режисера-документаліста. Разом зі своїм другом Мирославом Гаєм — волонтером, громадським діячем, офіцером ЗСУ — Сергій возив на фронт волонтерську допомогу, паралельно фільмував війну.
Першими роботами Сергія стали відеоролики з передової, на той момент вони допомогли їхній з Мирославом волонтерській діяльності.
«Ці ролики дуже цікаво жили своїм життям та сприяли волонтерській роботі, тому що їх показували в Америці, — розповідає Лисенко. — Під час переглядів виникали знайомства між нашими хлопцями, які возили ролики, і американцями, від них досі йде потік оргтехніки, комп‘ютерів та іншої допомоги».
В 2018 році з відзнятого матеріалу Сергій та Мирослав змонтували повнометражний фільм «Брати по зброї», який потрапив у програму фестивалю документального кіно Docudays UA.
В 2011-му я вже поставив хрест на цій діяльності, тому що вона, як на мене, не несла ніякої цінності. Знімати мелодрами або трилери просто, щоб розважати публіку, мені нецікаво».
З ігрового кіно — на війну
Під час розмови про перші військові зйомки Сергій згадує Майдан. Оператори, з якими він працював раніше, відмовлялися знімати події Революції гідності, тому йому довелось стати не тільки режисером, а ще й взяти до рук камеру.
Коли в 2014 році почалася війна, друзі забезпечили Сергія технікою, а завдяки досвіду Майдану він вже мав навички режисера-документаліста. Разом зі своїм другом Мирославом Гаєм — волонтером, громадським діячем, офіцером ЗСУ — Сергій возив на фронт волонтерську допомогу, паралельно фільмував війну.
Першими роботами Сергія стали відеоролики з передової, на той момент вони допомогли їхній з Мирославом волонтерській діяльності.
«Ці ролики дуже цікаво жили своїм життям та сприяли волонтерській роботі, тому що їх показували в Америці, — розповідає Лисенко. — Під час переглядів виникали знайомства між нашими хлопцями, які возили ролики, і американцями, від них досі йде потік оргтехніки, комп‘ютерів та іншої допомоги».
В 2018 році з відзнятого матеріалу Сергій та Мирослав змонтували повнометражний фільм «Брати по зброї», який потрапив у програму фестивалю документального кіно Docudays UA.
Робота на війні змінює свідомість і збиває з тебе хибні погляди на світ, — запевняє Сергій. — Є щось головне і тільки воно. А всі ці пафосні проєкти з великими бюджетами, за якими не стоїть справжня людина і справжнє життя, нічого не варті. На війні ти, маючи одну камеру, доторкаєшся до глибин людини і взагалі буття. Це — головне, все решта — другорядне.
«Ти знімаєш про людину, яка пройшла внутрішню революцію переродження, пройшла смерть, полон, смерть друзів — і от вона з тобою і ти з нею говориш… Ці кадри, мені здається, цінніші за вигаданий ігровий сюжет».
Напередодні повномасштабного вторгнення Сергій та його команда отримали від Держкіно фінансування на ігровий фільм. До завершення зйомок залишалося кілька знімальних днів. Але роботу довелося відкласти відкласти на «після війни».
Життя після 24 лютого та вступ до лав ЗСУ
До 24 лютого родина Сергія збиралася залишатися в Києві. Але коли він зрозумів, що росіяни просуваються дуже швидко, вивіз родичів на захід країни, а сам повернувся додому.
«Спочатку до мене приїхали мої друзі: військовий капелан і його помічниця, — згадує Лисенко. — У нас є громадська організація, яка до цього декілька років працювала з батальйоном Кульчицького у межах волонтерської допомоги. І, власне, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми прийшли в свій батальйон і працювали з ним.
Паралельно фільмували все, що можна було, і що встигали: всі обстріли, Ірпінь, Буча, Бородянка, Гостомель. В деякі села ми потрапляли раніше, ніж журналісти: десь під обстрілами, десь коли їх тільки звільнили і ще нікого не пускали. Але ми заїжджали спецпризначенцями і давали матеріали медіа».
Роль цивільного Сергія не влаштовувала, тому вже на початку березня він пішов до військкомату. Там йому спочатку сказали приходити завтра з рюкзаком, а потім дали відбій.
Сергій почав телефонувати знайомим військовим, аби приєднатися до лав ЗСУ. Генштаб відгукнувся і виявилось, що є потреба у військовому операторі. Його долучили до медіагрупи, яку створили для того, щоб знімати на передовій військових та зразки західної техніки.
«Перша зйомка “Хаймерсів” — наша. А ще — М-37, “Краби” [AHS Krab, польські самохідні гаубиці калібру 155 мм], “Джавеліни” і таке інше. Для мене в цьому нічого нового не було. Я активно знімав військових на передовій ще з 2014-го, більше був на виїздах, ніж вдома. Ми приїжджали в Київ на тиждень-два перегрупуватись, завантажити нові вантажі і знову їхати.
Тобто для мене це дуже знайома робота. Але тут, коли ти вже у військовій структурі, все ж таки є задачі. Наприклад — героїзація українського воїна. Ми їздили, шукали командирів, солдатів або будь-яку ланку від командира бригади або командувача сектору до звичайного стрілка.
У нас був один критерій — це мають бути люди, які зробили реальну роботу. Якщо це командувач — той, який нам розкаже, як вони здійснили харківський прорив, або як зупинили навалу перед Барвінково. Якщо солдат — той, який підбив танк або взяв на себе керування підрозділом у складній ситуації, коли інші були розгублені.
Напередодні повномасштабного вторгнення Сергій та його команда отримали від Держкіно фінансування на ігровий фільм. До завершення зйомок залишалося кілька знімальних днів. Але роботу довелося відкласти відкласти на «після війни».
Життя після 24 лютого та вступ до лав ЗСУ
До 24 лютого родина Сергія збиралася залишатися в Києві. Але коли він зрозумів, що росіяни просуваються дуже швидко, вивіз родичів на захід країни, а сам повернувся додому.
«Спочатку до мене приїхали мої друзі: військовий капелан і його помічниця, — згадує Лисенко. — У нас є громадська організація, яка до цього декілька років працювала з батальйоном Кульчицького у межах волонтерської допомоги. І, власне, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми прийшли в свій батальйон і працювали з ним.
Паралельно фільмували все, що можна було, і що встигали: всі обстріли, Ірпінь, Буча, Бородянка, Гостомель. В деякі села ми потрапляли раніше, ніж журналісти: десь під обстрілами, десь коли їх тільки звільнили і ще нікого не пускали. Але ми заїжджали спецпризначенцями і давали матеріали медіа».
Роль цивільного Сергія не влаштовувала, тому вже на початку березня він пішов до військкомату. Там йому спочатку сказали приходити завтра з рюкзаком, а потім дали відбій.
Сергій почав телефонувати знайомим військовим, аби приєднатися до лав ЗСУ. Генштаб відгукнувся і виявилось, що є потреба у військовому операторі. Його долучили до медіагрупи, яку створили для того, щоб знімати на передовій військових та зразки західної техніки.
«Перша зйомка “Хаймерсів” — наша. А ще — М-37, “Краби” [AHS Krab, польські самохідні гаубиці калібру 155 мм], “Джавеліни” і таке інше. Для мене в цьому нічого нового не було. Я активно знімав військових на передовій ще з 2014-го, більше був на виїздах, ніж вдома. Ми приїжджали в Київ на тиждень-два перегрупуватись, завантажити нові вантажі і знову їхати.
Тобто для мене це дуже знайома робота. Але тут, коли ти вже у військовій структурі, все ж таки є задачі. Наприклад — героїзація українського воїна. Ми їздили, шукали командирів, солдатів або будь-яку ланку від командира бригади або командувача сектору до звичайного стрілка.
У нас був один критерій — це мають бути люди, які зробили реальну роботу. Якщо це командувач — той, який нам розкаже, як вони здійснили харківський прорив, або як зупинили навалу перед Барвінково. Якщо солдат — той, який підбив танк або взяв на себе керування підрозділом у складній ситуації, коли інші були розгублені.
Дуже цікава ланка — це командири рот та батальйонів. Це військові, які, на жаль, часто гинуть, бо мають знаходитися на “нулях” з бійцями. Важливо знімати цих людей поки вони пам‘ятають, що робили, і поки вони ще живі. Це звучить жорстоко, але так і є.
У травні Сергій приїхав на зйомки на кордон Донецької та Харківської областей. Там знаходилися передові позиції 95-ї бригади і тривали вкрай напружені бої. А поруч тримав позиції інший батальйон. Сергій з командою обрали ці позиції, аби зняти сюжет про військових. Пробули там цілий день, кілька разів потрапили під обстріли.
«Там були неймовірно прекрасні хлопці, які нам все розказали і показали, — розповідає Лисенко. — Вони були дуже раді, що до них є увага. Командир роти — молодий хлопчина, 23 роки, з позивним “Вікінг”.
Разом із ним в ролику є командир взводу і ще декілька хлопців, з якими ми там познайомились. Вони загинули під час чергового обстрілу буквально через декілька днів після того, як ми поїхали з тих позицій».
У пам’ять про загиблих бійців Сергій вирішив зробити відеоролик, а пізніше — повнометражний фільм. Завдяки стипендії від House of Europe матеріал пішов у монтаж, невдовзі цей фільм побачить світ.
«Там були неймовірно прекрасні хлопці, які нам все розказали і показали, — розповідає Лисенко. — Вони були дуже раді, що до них є увага. Командир роти — молодий хлопчина, 23 роки, з позивним “Вікінг”.
Разом із ним в ролику є командир взводу і ще декілька хлопців, з якими ми там познайомились. Вони загинули під час чергового обстрілу буквально через декілька днів після того, як ми поїхали з тих позицій».
У пам’ять про загиблих бійців Сергій вирішив зробити відеоролик, а пізніше — повнометражний фільм. Завдяки стипендії від House of Europe матеріал пішов у монтаж, невдовзі цей фільм побачить світ.
«Авдиторія стипендій від Netflix та House of Europe була максимально широкою, тож серед стипендіатів є представники найрізноманітніших спеціальностей — від режисури до гриму. Це і досвідчені спеціалісти, і ті, хто нещодавно розпочали свій шлях у кіноіндустрії, — пояснює менеджерка House of Europe Тетяна Манзюк.
Цей конкурс підсвітив поширені проблеми кіношників, спричинені повномасштабним російським вторгненням — втрачена техніка, перервані і відкладені на невизначений термін проєкти — й показав, що, попри все, вони шукають нові знання і ресурси, намагаються залишитися у професії. Ми сподіваємося, що завдяки стипендії для сотні людей це стало більш реальним».
У роботі з документальним матеріалом та трагічними історіями Сергію допомагає практика давньогрецьких стоїків, які вчать людину розрізняти те, на що ти можеш впливати, з тим, на що не можеш.
Цей конкурс підсвітив поширені проблеми кіношників, спричинені повномасштабним російським вторгненням — втрачена техніка, перервані і відкладені на невизначений термін проєкти — й показав, що, попри все, вони шукають нові знання і ресурси, намагаються залишитися у професії. Ми сподіваємося, що завдяки стипендії для сотні людей це стало більш реальним».
У роботі з документальним матеріалом та трагічними історіями Сергію допомагає практика давньогрецьких стоїків, які вчать людину розрізняти те, на що ти можеш впливати, з тим, на що не можеш.
Коли гинуть люди — це, звісно, боляче. Друзі, близькі, або просто ті, з ким ти провів день на позиціях. Цих людей немає і якщо впускати цей біль, він тебе зруйнує. Зараз стільки смертей і болі, що найкраща реакція на несправедливість і біль — це якась притомна дія, яка може зменшити те явище, яке цей біль викликало. Як мені ефективно діяти, щоб зменшити зло, яке принесло ці смерті — я за це хвилююсь
Текст та фотографії — Катерина Переверзева
Повернутися на головну